Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА:
“МІЙ БАТЬКО НАМАГАВСЯ ВРЯТУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ”

— Насамперед мушу зазначити, що я свого батька знала, будучи ще дуже молодою. Тоді політика не цікавила мене анітрохи. І все, що знаю про нього, я довідалася з численних розповідей, публікацій та інших джерел. А проте найбільше інформації про Павла Скоропадського змогла почерпнути, працюючи над перекладом його “Спогадів” на німецьку мову. Та навіть після цього мені важко однозначно оцінити роль останнього Гетьмана в процесі українського державотворення.

— Після скасування гетьманських привілеїв та повної інтеграції України в Росії за часів правління Катерини ІІ більшість української шляхти подалася на військову службу Російській імперії. Тому майже всі предки Павла Скоропадського були військовиками, що, як написав він у статті “Моє дитинство на Україні”, вірно служили своїм царям. Наприклад, мій дід, Петро Іванович Скоропадський (1834 — 1885 — О.З.), воював на Кавказі. Блискучий військовик, він за подвиги на Кавказі заслужив золотий палаш і ще кілька високих царських нагород. Маючи такий добрий приклад для наслідування, мій батько ще змалку мріяв про військовий вишкіл. Тому овдовіла мати, Марія Андріївна Скоропадська (уроджена Миклашевська, 1839 — 1901 — О.З.) через світські зв’язки своєї сестри Олександри, одруженої з генералом графом Олсуф’євим, одержала дозвіл Олександра ІІІ, коли той саме перебував у Києві, поселити свого сина у Пажеському корпусі. А всього іншого мій батько, завдяки наполегливості й неабияким здібностям, домігся сам.

— Як мені думається, тоді, під час Першої світової війни, мій батько був перш за все військовик і, почуваючись небайдужим до боєздатності підпорядкованого йому корпусу, спочатку дивився на його українізацію трохи скептично. Але згодом, усвідомивши всю важливість цього кроку, він доклав чимало зусиль для того, щоб його корпус, незважаючи ні на що, досягнув високого рівня боєздатності. Однак Центральна Рада, на жаль, не підтримала це починання, ба навіть навпаки — дуже перешкоджала йому.

Справжнім початком політичної діяльності Павла Скоропадського став, на мою думку, той момент, коли на станції Деражня він вирішив не іти зі своїм корпусом на німецький фронт, а захищати Київ.

— Загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторство, очолюване російськими офіцерами, була цілком реальною. Наскільки мені відомо, про це свідчать тогочасні німецькі документи. На запитання: чи українська гетьманська держава мала шанс проіснувати чи ні, — історія вже відповіла. Але можна припустити, що вона мала б реальний шанс утриматися значно довше, якби, скажімо, не було ні Листопадової революції в Німеччині, ні повстання Директорії проти Скоропадського. Зрештою, ці події і призвели до руїни української держави. До того ж слід зазначити, що тоді Червона армія, будучи нечисленною, ще не становила реальної загрози. І от якщо б на той час Україна вже мала своє боєздатне військо, яке мій батько квапився сформувати до січня 1919 року, то можна уявити собі, що все склалося б по-іншому.

— Це справді була велика помилка. Але досить пригадати, як розвивалися події, і все стає більш зрозумілим. Крім того, в поняття “федерація” мій батько вкладав зовсім інший зміст, ніж це роблять тепер. Адже в ті часи Україна вже мала всі атрибути справжньої держави: діючий уряд, зовнішню політику та армію, сформовану, щоправда, не цілком. А втім, це досить чітко висвітлив у передмові до “Спогадів” професор Ярослав Пеленський.

У тому, що мій батько намагався врятувати українську державу, в мене не виникає ніяких сумнівів. Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

— Вважаючи, що розвиток української культури — одна з найнагальніших потреб у розбудові української держави, він уживав усіляких заходів для того, аби підняти культурний рівень і зміцнити національну свідомість простого народу. Та й, зрештою, “Спогади” мого батька красномовно свідчать, що робив він це з великим задоволенням.

— Питання це важке й доволі болюче. Коли уважно прочитати “Спогади”, то можна помітити, що мій батько поважав галичан передовсім за їхню справжню любов до України. А ще він розумів, що, порівняно з українцями інших земель, галичани більш демократичні й освічені. Скажімо, на еміграції мій батько мав вірних соратників саме з кола галичан, яких він високо цінував.

Однак примиритися з ненавистю галичан до росіян він не міг аж ніяк.

Що ж стосується галицької культури, то вона відрізняється від культури лівобережних українців, як міркував Павло Скоропадський, історично. І зумовлене це тим значним впливом, якого Галичина зазнала, перебуваючи декілька століть у складі Речі Посполитої та Австро-Угорської монархії.

— Мій батько мав побоювання, що культурний сепаратизм може призвести до провінціалізму серед українців, хоча він, звичайно, добре знав, що Санкт-Петербург — тодішня столиця Росії — постійно намагався нехтувати українською культурою, не визнаючи її автентичності. А той факт, що чимало українських мистців їхали до Росії, аби здобути там визнання, свідчить, либонь, про те, що на той час в Україні не існувало достатніх можливостей для подальшого розвитку їхніх талантів.

Що ж до України, то Павло Скоропадський твердо стояв на тому, що до розвою її культури можуть прислужитися й усі ті мистці, рідною мовою яких не була українська.

— До Гетьманату в його уявленнях не існувало чіткого розмежування між Україною та Росією. Служачи у царській армії і будучи передовсім військовиком, він неухильне виконання своїх службових обов’язків ставив над усе. Та попри те він завжди вважав себе за українця, щоправда, це усвідомлення не було політичне виваженим, іншими словами, це не було прагненням до самостійності України. Він прийшов до цього набагато пізніше — в часи Гетьманату. На еміграції ж він непохитно стояв за державну незалежність України, яка однозначно була його Вітчизною.

— Так, на еміграції наш батько свідомо стояв на позиції самостійної України, будучи твердо переконаним, що вона має бути незалежною державою. Заслуга ж моєї сестри полягає в тому, що, згадуючи той період, вона дуже влучно звернула увагу на те, як батько розгортав свою політичну діяльність на еміграції, дивлячись на українську справу як на основне завдання свого життя. Цю ідею він сповідував аж до самої смерті. Їй же було підпорядковане і все наше родинне життя у Ванзеє, що в західному передмісті Берліна.

Прагнучи єдності серед українців, мій батько стояв біля витоків багатьох організацій, заснованих ним у Берліні, як-от, наприклад, Український науковий інститут, Українська православна церква та ін. Під час Другої світової війни він завдяки зв’язкам, які підтримував іще з часів Гетьманату, допомагав українським в’язням та полоненим. І от саме в цьому моя сестра слушно вбачала найбільшу заслугу Павла Скоропадського в його прагненні до втілення української ідеї.

— За кордоном Павло Скоропадський постійно намагався переконувати чужинців у тому, що співпраця з більшовиками становитиме неабияку загрозу. Він невтомно працював над тим, щоб поширювати відомості про Україну як окрему країну, що не належить до Росії.

— Коли Липинський відвідував нас, я була ще зовсім мала. Вперше я побачила його, коли мені було років п’ять, а востаннє — у 1930 році, тоді мені щойно минуло одинадцять. Однак я дуже добре запам’ятала його, позаяк він був людиною, яку нелегко забути. Липинський, здавалося, випромінював щось незвичайне, і тому його погляду, пильного й пронизливого, я навіть трохи боялась. Крім того, я завжди під час його візитів мусила мовчати, а для мене, тоді ще маленької дівчинки, це було важко. Уже на той час він був душевно хворий. І коли він приходив до нас, робилося все для того, щоб догодити гостеві.

— Наскільки я зрозуміла, перечитавши батькові “Щоденники”, Липинський не погоджувався з висвітленням деяких організаційних моментів, які там згадані тільки побіжно. Усе листування Павла Скоропадського з В’ячеславом Липинським зберігається в Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. К. Липинського у Філадельфії.

Та незважаючи на всі ці непорозуміння, колишній Гетьман завжди ставився до Липинського з глибокою пошаною. Усі розбіжності в поглядах він сприймав як наслідок хвороби Липинського. Цю думку підтверджує і листування визначного політолога з іншими людьми, де можна знайти речі, які здорова людина ніколи б не писала.

— Перша згадка про Скоропадських стосується Федора (? — 1648 — О.З.), вихідця із західноукраїнських земель і прибічника Богдана Хмельницького, у війську якого він служив, полігши в бою під Жовтими Водами. Він мав сина Іллю (? — 1674 — О.З.), який, одержавши від гетьманів маєтки, переїхав з Правобережної України на Лівобережну разом з двома синами: першого — на ймення Іван (бл. 1646 — 1722 — О.З.) — обрали гетьманом відразу після Мазепи; другого звали Василь (? — 1727 — О.З.), від якого й походить вся наша родина.

Усі предки Скоропадських в той чи інший спосіб служили Україні. До них належало чимало видатних українських старшин. Значна частина великої української шляхти певним чином споріднена зі Скоропадськими.

— Найбільший вплив на мене справили, безсумнівно, мої батьки. Я дуже любила й шанувала їх не лише як моїх батьків, але і як надзвичайно освічених людей, наділених такими рисами характеру, котрі притаманні тільки визначним особам.

Принагідно хочу зазначити, що я остання представниця нашого роду.

— Я дуже б хотіла, аби родинний архів, зібраний і впорядкований моєю матір’ю, з’явився окремою книжкою, тому що це справді цікава й унікальна праця, яка дає чітке уявлення про родові зв’язки в Україні. Те ж, що про рід Скоропадських зібрав Модзалевський, залишилося, наскільки мені відомо, не опрацьоване до кінця. Крім того, про наш рід писав ще й професор Омелян Пріцак. Однак найбільш ґрунтовним вважаю дослідження моєї матері, бо вона вивчала генеалогічні зв’язки не лише між Скоропадськими і Дурново, а й усіма іншими родами, спорідненими з нашим.

Що ж до материного роду Дурново, то він бере початок ще з часів Київської Русі. Його родоначальником вважають Їндриса, фламандського графа, який у XІ столітті разом зі своєю дружиною та синами прийшов у Київську Русь, де породичався з деякими представниками роду Рюриковичів та Гедимінів.

Одну копію родинного архіву, укладеного моєю матір’ю, я передала до Київського міського архіву, з керівництвом якого вестиму подальші переговори про видання цих матеріалів окремою книжкою.

— Шлюб моїх батьків видався напрочуд вдалим. Це був шлюб з любові, а не з корисливого розрахунку, як злорікували деякі недоброзичливці. Адже, як відомо, Павло Скоропадський сам був спадкоємцем кількох великих родинних маєтків, хоча мій дід Дурново і без того завжди ставився до свого зятя дуже прихильно.

Нас, дітей, постійно зворушувала та любов і теплота, з якою батько згадував у “Щоденниках” свою дружину.

— Відтоді, як Україна здобула незалежність, постать останнього Гетьмана набуває дедалі більшого значення. Часто я думаю про те, що казав би мій батько, будучи живим тепер, і як сприймав би події, котрі відбулися на батьківщині в останні роки. Гадаю, що, незважаючи на всі ті труднощі, пов’язані зі становленням молодої держави, шлях, обраний Україною, Павло Скоропадський схвалив би словами: “Будьте єдиними, ненастанно працюйте і вірте в Україну!”