Категории каталога

Мои статьи [48]

Форма входа

Поиск

Друзья сайта

    завантаження...

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наш опрос

Хто для Вас Гетьман Павло Скоропадський?
Всього відповідей: 127
П`ятниця, 29.03.2024, 09:57
Приветствую Вас Гість
Главная | Регистрация | Вход | RSS

Музей Гетьмана Скоропадського

Каталог статей

Главная » Статьи » Мои статьи

ЧОМУ І ЯК ГОТУВАЛОСЯ АНТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ

ЧОМУ І ЯК ГОТУВАЛОСЯ АНТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ

З весни минулого року в нашій державі відзначається 90–річчя Української революції 1917–1921 рр. і відбувається вшанування учасників тих подій. На президентському та урядовому рівнях було вирішено поетапно привертати увагу громадськості до найвизначніших віх того історичного дійства.

Акції суспільно–політичного реагування розраховано на п'ять років – 2007–2011. У відповідних документах немає жодного слова про гетьманат Павла Скоропадського, що цілком зрозуміло для явища з протилежним для революційного процесу якісним і логічним знаком. Проте сталося так, що ювілейні дати 7,5–місячного феномену породили цього року низку заходів, котрі якщо не переважають рефлексії щодо Центральної Ради, Української Народної Республіки, то явно конкурують із ними. Організовано кілька широких наукових конференцій, видано не одну книгу, опубліковано десятки статей, у тому числі і в «ДТ» (26 квітня 2008 р.), проведено чимало теле– і радіопередач, на одному з провідних каналів створено повноформатний телефільм. І в багатьох випадках (можливо, навіть у більшості) проглядає очевидне прагнення якомога позитивніше подати образ П.Скоропадського, запровадженого ним режиму, результатів діяльності.

Полишаючи осторонь питання про зацікавленість певних політичних сил у пошуках в історичних ретроспекціях рецептів застосування «сильної руки» для розв'язання нагальних проблем, особливо під час кризи, видається доцільним іще раз звернутися до реальних фактів і неупереджено розібратися бодай у тому, чому гетьманський режим проіснував так недовго, чому він не знайшов шляхів до самозбереження, не захистив себе і так швидко впав при першому ж незначному (у силовому, воєнному розумінні) натиску? Зрештою, хто і як готував повалення ладу, який таки мав у своїй основі традиційні, вічні, священні цінності?...

Переважна більшість населення України негативно відреагувала на державний переворот 29 квітня 1918 року, розгін Центральної Ради, скасування демократичного законодавства Української Народної Республіки, включно із Конституцією, заборону скликання Установчих зборів, низки запланованих партійних та інших з'їздів. Так, уже всі масові форуми (селянський, робітничий з'їзди, з'їзди УСДРП, УПСР та ін.) із достатньо широким представництвом, які, всупереч гетьманським розпорядженням, у другій декаді травня збиралися напівлегально, ухвалили резолюції з рішучим осудом перших кроків режиму та обіцянками протидіяти йому.

І то були не лише слова. Прагнення гетьмана і його оточення виконати умови Брестського договору й відібрати в селян хліб для відправки до Німеччини та Австро–Угорщини призвели до такого спротиву, який гетьманський міністр і авторитетний історик Дмитро Дорошенко назвав «селянською війною». Справді, за далеко не повними даними німецького генерального штабу, за півроку правління П.Скоропадського в повстаннях, які спалахнули по всій Україні, загинуло близько 20 тисяч кайзерівських солдатів і офіцерів. Скільки загинуло гетьманців і селян (широко практикувався розстріл заручників у бунтівних селах за принципом кругової поруки) – узагалі невідомо. Але те, що це були десятки й десятки тисяч, – жодного сумніву. Для приборкання повстанців посол фон Мумм уже в червні 1918 р. просив Берлін додати до 20 окупаційних дивізій (майже 500–тисячна армія) іще десять.

Інакше, як різко негативною, не могла бути реакція пролетаріату на спорожнілий продовольчий ринок (усі вилучені товари відправляли союзникам). Так, страйк залізничників у липні 1918 р. охопив 200 тисяч робітників із 240 тис. працюючих у цій галузі, практично припинивши сполучення із Центральними державами. Такі акції влаштовували практично всі профспілки.

Демократична українська інтелігенція, що до того об'єднувалася в основних партіях Центральної Ради, створила опозиційний Український національно–державний союз (УНДС), із часом вилучивши з назви слово «державний», аби не виникало асоціацій з Українською Державою, як вона офіційно іменувалася за правління П.Скоропадського.

Селянство, робітники, інтелігенція прямо заявляли і своєю позицією, діями доводили, що гетьманат – то не їхня держава, не їхній лад. Відтак останній мав дуже вузьку соціальну базу: великі землевласники і підприємці, банкіри і чиновники (переважна частина яких не були етнічними українцями), колишні царські офіцери, праві елементи загальноросійських і деяких українських партій (російські й українські монархісти, кадети – Українська партія соціалістів–федералістів, а також Українська хліборобсько–демократична партія тощо). Самі вони аж ніяк не могли створити міцну державну будову і повністю покладалися на австро–німецькі багнети. Однак і це не гарантувало ані спокійного життя, ані порятунку від нових потрясінь.

На осінь 1918 р. суспільні суперечності в Україні сягнули межі, і практично кожен здатний критично мислити  зрозумів: ні про яке примирення не може бути й мови, рух уперед можливий лише через докорінний злам ситуації. Такий висновок підтверджували як процеси в Україні, так і поза її межами.

Світова війна наближалася до завершення. Центральні держави, вичерпавши ресурси, не в змозі були продовжувати боротьбу з Антантою. Воєнна криза породжувала кризу політичну, невідворотно штовхаючи Європу, передусім центральну, до революцій. Першими на черзі були явні невдахи – Німеччина і Австро–Угорщина. Проте саме їхньою військовою силою й підтримувався гетьманат.

Цілком реально вимальовувалася перспектива залишення окупантами України. Відповідальні політичні сили останньої, природно, мали враховувати це і терміново шукати вихід із ситуації, передбачити найімовірніші варіанти розвитку подій, а відтак обрати й запропонувати найоптимальніший. Адже об'єктивно створювалися доволі сприятливі перспективи для проведення широкомасштабних антигетьманських акцій. Усе тепер залежало від організації справи.

Однак саме консолідуючого імпульсу, політичного центру тривалий час не було. Очевидно, жодній із партій таке завдання було не під силу. Так сталося і з боротьбистами, які не спромоглися взяти селянське повстання у свої руки головним чином через те, що партія своєчасно не розробила плану загального всеукраїнського повстання і не утворила революційно–політичного центру. Не могли претендувати на таку роль і більшовики, що були поза законом, а відтак не мали фізичної можливості накопичити в Україні потрібний партійний потенціал.

Тривалий час на роль координатора політичних зусиль, впливового політичного чинника не були спроможні й міжпартійні об'єднання. Лінія компромісу, сповідувана Українським національним союзом, була неприйнятна для обох сторін – і П.Скоропадського, і трударів, зокрема основних мас селянства, радикалізм настроїв яких виявлявся дедалі потужніше.

За таких обставин лідери українських соціал–демократів і есерів бачили вихід у подальшій трансформації Національного союзу, його еволюції вліво, остаточній відмові навіть у формальній, умовній підтримці існуючої державності. Процес революціонування настроїв союзу істотно прискорився після того, як у середині вересня, замість соціаліста–федераліста А.Ніковського, головою УНС став В.Винниченко. Позиція міжпартійного об'єднання почала дедалі більше збігатися з настроями політично активних сил переважної частини України.

Як це нерідко бувало в історії, доля народу, нації, революції в критичних обставинах узалежнилася від особистісного чинника, наявності лідера (лідерів), здатного краще за інших відчувати биття суспільного пульсу, готового очолити масовий порив, спрямувати його в потрібне русло, озброїти перспективними гаслами і програмою.

Саме на таку роль українська історія висунула восени 1918 р. В.Винниченка.

Передусім він виявився однією з ключових фігур у розпочатих тоді переговорах із гетьманською стороною про зміну складу уряду. Вимогу його українізації в черговий раз висунув Вільгельм ІІ під час вересневого візиту П.Скоропадського до Берліна (підвищена зацікавленість Німеччини в закріпленні гетьманського режиму будь–якими засобами цілком зрозуміла – адже П.Скоропадський зобов'язався доправити до Центральних держав третину українського врожаю 1918 р. – понад п'ять млн. тонн лише хліба. Це в п'ять разів більше за зобов'язання Центральної ради за Брестським договором. Схоже, що на той час сам гетьман уже зневірився в такій перспективі. В усякому разі попередні місяці його правління переконливо свідчили, що без істотної зміни засад політики гетьманату лідери українських демократичних партій не підтримають існуючого ладу. З іншого боку, на осінь дедалі агресивніше поводилися проросійські кола в Україні, що робило можливість урядового компромісу більш ніж проблематичною.

Однак для керівництва УНС і позиція нереагування на чергову пропозицію гетьмана щодо переговорів про зміну уряду, невикористання бодай примарного шансу для блага нації була б неприйнятною. Марно заперечувати, що досягнення мети мирним шляхом має незаперечні переваги над силовим варіантом. Тому В.Винниченко разом із членами президії УНС А.Ніковським та Ф.Швецем зустрілися з П.Скоропадським і запропонували реформувати Раду міністрів через введення до її складу українських діячів. Лідери УНС готові були погодитися і на залишення в уряді і декого з попередніх міністрів – як цінних фахівців.

І хоча газети повідомляли про прогрес на переговорах, про досягнення обнадійливих домовленостей, подальший хід подій не підтвердив оптимістичних сподівань. Кандидатури І.Шрага, запропонованого УНС, і Д.Багалія, запропонованого П.Скоропадським, на посаду голови уряду, відпали через відмову обох претендентів. Довелося погодитися на те, щоб залишити Ф.Лизогуба.

Однак прем'єр, у кабінеті якого переважали кадети, не хотів здавати позицій ні в плані персональних поступок, ні, тим паче, щодо корекції соціальної політики, зокрема негайного проведення аграрної реформи в інтересах селянства. Реакцією на хід переговорів стала «Заява про міжнародне і внутрішнє становище України», підписана головою УНС В.Винниченком і секретарем П.Дідушком. Заперечуючи право уряду Ф.Лизогуба на повноправне й законне представництво Української Держави, оскільки він «чужий народові національно й ворожий йому політично та соціально», автори заяви наполягали, що тільки «коаліційно–демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі державної влади».

Паралельно з документом Винниченка міністри гетьманського уряду подали свою «Записку в справі зовнішньої політики». У ній на перший план висувалися плани російських «єдинонеділимців», яким і мали підпорядковуватися інтереси України. Не обмежуючись деклараціями, гетьманці робили й конкретні кроки щодо реалізації означених намірів. Це була неприкрита позиція кадетів і Протофісу – організації, яка об'єднувала представників великої промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства. Останні, до того ж,  залякували гетьмана можливими соціалістичними експериментами в разі поступок УНС.

П.Скоропадського особливо й переконувати  не треба було. А тут іще й лояльні до того представники УДХП і Союзу землеробів–власників почали домагатися створення національно–демократичного уряду. Виходом могло стати залучення до уряду представників найпоміркованішої політичної сили в Українському національному союзі – соціально споріднених із кадетами соціалістів–федералістів. На сутність політичного курсу це істотно не вплинуло б, створюючи ілюзію змін.

Хто б у результаті був у виграші? Звісно – режим. А посланці УНС лише стали б його заручниками, допомогли б існуючій владі й надалі вводити в оману суспільну свідомість. В.Винниченко, як ніхто інший, розумів підоснову того, у що його втягували, й легітимно дистанціювався від варіанта чергового ошуканства. Він не вірив у життєздатність уряду за участі представників УПСФ, однак до часу вважав за можливе, та й необхідне публічно не виявляти своєї позиції. Його передбачення досить швидко повністю підтвердилися. До затвердженого 24 жовтня 1918 р. кабінету міністрів увійшло п'ять членів УПСФ, делегованих Національним союзом – А.Вязлов (міністр юстиції), О.Лотоцький (міністр віросповідань), М.Славинський (міністр праці), П.Стебницький (міністр освіти), В.Леонтович (міністр земельних справ). Встановилася хитка рівновага між прихильниками федерації з нерадянською Росією і поборниками самостійності (крім згаданих есефів до останніх відносили прем'єра Ф.Лизогуба, міністра закордонних справ Д.Дорошенка і міністра транспорту Б.Бутенка).

Український національний союз в особі його голови В.Винниченка одразу відмежувався від діяльності оновленого уряду. В інтерв'ю «Робітничій газеті» він заявив: «Щодо діяльності утвореного кабінету, то Національний союз буде до нього у відповідній опозиції і за діяльність ніякої відповідальності на себе не бере... Національний союз докладе усіх старань, аби в найближчий час в українській державі залунав голос самого хазяїна – українського робітника і селянина». Слід зазначити, що гетьманська цензура не дозволила публікації інтерв'ю, і воно з'явилося пізніше у «Віснику політики, літератури й життя».

Можливо, лише за імітацію змін при збереженні попереднього курсу вважали урядові перестановки й ті політичні сили, які з моменту державного перевороту були близькі до П.Скоропадського, висловлювали йому ту чи іншу підтримку, однак під впливом досвіду змушені були дедалі більше відходити від гетьмана. 26–28 жовтня в Києві відбулася конференція УДХП, яка визнала за необхідне єднання всіх національно–свідомих елементів. У спеціальній резолюції «Про ставлення до Національного союзу» йшлося про необхідність порозумітися з УНС і спільно скликати національний конгрес. Одним із найперших завдань останнього мало стати ухвалення закону про вибори до парламенту. Ухвалені конгресом рішення в цілому складали ніби низку нагальних рекомендацій для врахування оновленим урядом. Про їхню суть делегація від конференції поінформувала гетьмана.

30 жовтня і 2 листопада 1918 року ініціативу УДХП про скликання національного конгресу обговорила президія УНС, підтримала її, вжила заходів щодо технічної підготовки форуму, зокрема, визначила дату скликання – 17 листопада – і норми представництва.

Маючи за зразок Український національний з'їзд 6–8 квітня 1917 року, організатори передбачали якомога ширшу участь у ньому всіх українських сил, включаючи партії та організації від Донщини, Кубані, Чорноморщини, Криму, Бессарабії, Галичини. Національному конгресу, тобто посланцям усього українства, за задумом ініціаторів, належало визначитися в найнагальніших питаннях: оцінки міжнародного становища України, вибору форм державного будівництва, народного самоврядування, економічної політики, в тому числі аграрної реформи. Безперечно, справжній демократ за переконанням, В.Винниченко не міг на той конкретний момент не розуміти очевидних переваг виходу з кризи легітимним шляхом.

Отже, сценарій розвитку подій, коли основна ставка робилася б на всеукраїнський конгрес, міг бути найбезболіснішим виходом із ситуації. І аж ніяк не вина демократичних сил, у тому числі (а можливо й у першу чергу) В.Винниченка, що українська історія пішла іншим маршрутом.

 

Валерій СОЛДАТЕНКО,
член–кореспондент НАНУ
(Закінчення в наступному номері)



http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=3031

Категория: Мои статьи | Добавил: getmanps (16.12.2008)
Просмотров: 2058 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: