Категории каталога

Мои статьи [48]

Форма входа

Поиск

Друзья сайта

    завантаження...

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Наш опрос

Хто для Вас Гетьман Павло Скоропадський?
Всього відповідей: 127
П`ятниця, 29.03.2024, 16:41
Приветствую Вас Гість
Главная | Регистрация | Вход | RSS

Музей Гетьмана Скоропадського

Каталог статей

Главная » Статьи » Мои статьи

Павло Скоропадський на фронтах Першої світової війни

Павло Скоропадський на фронтах Першої світової війни

Історія Гетьманського Руху

Сучасна українська наука, звільняючись від однобічного марксистсько – ленінського підходу до історії як до соціально – економічної дійсності, вимагає застосування різноманітних концептуальних підходів до вивчення історичних явищ і процесів. У цьому контексті особливої уваги заслуговує антропоцентричний підхід до історії, який у центр історичного процесу ставить саме людину, її внутрішній світ і його відображення у діяльності людини як суб’єкта історичного процесу. Ця діяльність якраз і є, згідно згаданого концептуального підходу, базисом історичного процесу. Лише дослідивши життя тієї чи іншої історичної особи, ми можемо зрозуміти її роль у історичних подіях. У нашому дослідженні висвітлюються життя та діяльність Павла Скоропадського під час Першої світової війни. Зрозумівши цей період життя майбутнього гетьмана, ми можемо глибше зрозуміти його подальшу державотворчу діяльність.

Попри те, що життя та діяльність П.П. Скоропадського доволі широко висвітлювалися українською історіографією як в українській діаспорі, так і в незалежній Україні, окремі сторінки його життя та діяльності усе ж потребують додаткового вивчення. Це стосуються і участі майбутнього гетьмана у Першій світовій війні. Незважаючи на те, що окремі відомості про цей період життя П.П. Скоропадського містяться у працях В. Горєлова, О. Реєнта та В. Кравцевича [1, 4, 7], діяльність Павла Скоропадського під час Першої світової війни досі не була об’єктом окремого наукового дослідження, що зумовлює значну наукову актуальність вивчення цієї проблеми.

Щоб зрозуміти діяльність Павла Петровича Скоропадського як військового на фронтах Першої світової війни, варто оглядово ознайомитися з його діяльністю як військового до війни. Майбутній гетьман виховувався в аристократичній родині, багато представників якої були військовими. Зокрема, батько Павла – Петро Скоропадський дослужився до звання полковника Кавалергардського полку. Петро Іванович Скоропадський за героїзм під час боїв на Кавказі у 1840-х рр. отримав золотий палаш із написом „За хоробрість”, орден Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами, срібну медаль на Олександрійській стрічці та офіцерський хрест. А за участь у Кримській війні 1853 – 1856 рр. П.І. Скоропадський отримав бронзову медаль [1, c.33 - 34].

Павло Скоропадський отримав гарну військову освіту в Імператорському пажеському корпусі протягом 1886 – 1893 років. Отримавши І-й розряд, у 1893 році він зарахований до Кавалергардського його Імператорської Величності кінного полку у чині поручика. Спочатку Скоропадський виконує обов’язки командира ескадрону. Павло Скоропадський виявив себе не лише дисциплінованим офіцером, але й гарним організатором, наставником: він домігся того, що його вояки швидко опановували військові знання, у тому числі – мистецтво верхової їзди та володіння різними видами зброї [7, c.26]. „Бойове хрещення” майбутній гетьман отримав на фронтах російсько-японської війни 1904 – 1905 років. Його направлено на фронт за власним бажанням. Воював він у складі 3-го Верхньоудинського козачого полку Забайкальського війська у чині осавула. Це військове з’єднання брало участь у славнозвісній битві під Мукденом – найбільшій битві російсько-японської війни. Невдовзі П.П. Скоропадського призначають ад’ютантом командувача російських військ на Далекому Сході генерала Ліневича. За мужність у боях П. Скоропадського було нагороджено Георгіївською золотою зброєю та бойовими орденами, зокрема, орденом Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом [4, c.1068].

У доповідних записках, які П.П. Скоропадський надсилав до штабу генерала Ліневича, він виявляв значний аналітичний рівень, розкриваючи причини невдач російських військ, подаються рекомендації з їх усунення [7, c.29]. Коли Скоропадський повернувся до Санкт-Петербурга, він у грудні 1905 року отримує звання полковника і приступає до обов’язків флігель-ад’ютанта російського імператора Миколи ІІ. У 1910 році Павла Скоропадського призначено командиром 20-го фінляндського драгунського полку. У квітні 1911 року він переймає командування лейб-гвардії кінним полком [4, c.1074]. У березні 1912 року Павло Скоропадський отримує звання генерал-майора Імператорської гвардії [4, c.1068]. Так формувалися командирські навики П. Скоропадського, які потім були ним успішно застосовані під час бойових дій на фронтах Першої світової війни.

У перших числах серпня 1914 р., практично одразу ж після початку бойових дій, майбутній керманич Української Держави вперше „спробував пороху” світової війни: це відбулося біля села Каушен. 6 серпня 1914 року очолюваний генерал-майором Павлом Скоропадським полк у складі кінної гвардійської дивізії у битві біля села Краупішкен завдав поразки цілій німецькій бригаді. За це Павла Петровича було нагороджено орденом Святого Георгія 4-го ступеня. У документах про нагородження було відзначено, що П.П. Скоропадський „керуючись центром бойового порядку, не дивлячись на жорстокий артилерійський і рушничний вогонь противника, захопив частину (військ) противника і утримав їх, чим значно сприяв остаточному успіхові”. Павло Скоропадський дуже пишався своїм „Георгіївським хрестом”, або „Єгорієм”, як називали його фронтовики. У листі до брата у грудні 1914 р. він писав, що „… нещодавно отримав Георгіївський хрест … така нагорода має значення не тільки для особи, що її отримала, але й значення сімейне”. У подальшому на всіх фотосвітлинах генерала Скоропадського ми можемо побачити його з цією престижною нагородою [1, c.43].

Такий успіх на цей час виглядає несподіваним на тлі безперервних поразок російської армії, які були спричинені поганою організацією ведення бойових дій, вкрай поганим постачанням, іншими суттєвими недоліками. Російська імперія була погано підготовленою до війни, тому на перших порах постійно зазнавала поразок [9, c.100- 102].
За споминами доньки П.П. Скоропадського – Олени Отт-Скоропадської, висока боєздатність кінногвардійського полку, яким командував її батько, була зумовлена передусім його наполегливою працею з вишколу солдатів й офіцерів цієї військової частини. Павлу Петровичу багатьох зусиль коштувало перетворити розбещених молодих офіцерів (а гвардія у той час узагалі „славилася” своєю розбещеністю) на відповідальних командирів, дисциплінувати солдатів, які теж не були на достатньому рівні тоді, коли Павло Петрович прийняв командування над полком. Олена Павлівна згадує, що її батько дуже пишався своїм полком, із яким він ступив на свої фронтові шляхи. Коли Гетьман уже перебував на чужині, він регулярно зустрічався зі своїми молодшими полковими товаришами – братами Багге оф Боо, з якими протягом багатьох годин згадував про славетну для їхнього полку Краупішкенську битву, відновлюючи досить детально по пам’яті її перебіг [5, c.376].

Як відзначає у своїх мемуарах О.П. Отт-Скоропадська, її батько у продовж війни майже постійно перебував на фронті, де його війська практично безперервно вели бої з австрійськими та німецькими військами. У своєму записнику Павло Петрович відзначав, що „кінця війні взагалі не видно”. У цих рядках відчувається втома від постійного перебування на передовій [5, c.377].

Бої були дуже жорсткими. Австрійські війська на той час були доволі потужними, австрійське командування не шкодувало зусиль для того, щоб досягнути успіху на тій ділянці фронту, де діяли війська Скоропадського [2, c.332 - 333].

Будучи кавалером ордена Святого Георгія 4-го ступеня і георгіївської зброї, 15 – 18 січня 1915 р. Павло Скоропадський у штабі Гренадерського корпусу у селі Руда Малща брав участь у засіданнях Георгіївських Дум по Георгіївському хресту та Георгіївській зброї. На цих засіданнях обговорювалися кандидатури офіцерів – героїв боїв, які мали бути представлені до згаданих високих нагород. У лютому 1916 р. головнокомандуючий Південно-Західного фронту генерал-ад’ютант Брусилов отримав від Імператора Миколи ІІ телеграму, у якій російський монарх відзначав: „Доручаю Вам передати усім керівним особам і моїм молодецьким військам моє глибоке задоволення їхнім блискучим виглядом і станом, а також упевненість, що вони напружать усі сили для остаточного розтрощування наших противників”. Ця подяка не в останню чергу стосувалася й генерала Павла Скоропадського та його військ [1, c.44 - 46].

На початку жовтня 1914 р. за наказом імператора Миколи ІІ П. Скоропадського було призначено командуючим 1-ої бригади 1-ої кавалерійської дивізії, до складу якої входили Кінний і Кавалергардський полки. Також Павла Петровича Скоропадського було призначено заступником командира цієї дивізії генерал-лейтенанта Казнакова. Влітку 1915 р. Павла Скоропадського було призначено командиром 5-ї кавалерійської дивізії, якою він командує майже півроку [7, c.32].

У березні 1916 року Павло Скоропадський очолив І-у гвардійську кірасирську дивізію Південно-Західного фронту. Влітку того ж року, після успішних боїв під Трисвятами, коли він командував кінною бригадою, він отримує звання генерал-лейтенанта [4, c.1068].

Цей етап військової кар’єри Павла Скоропадського співпав по часу зі славнозвісним „Брусиловським проривом”. Цей широкомасштабний наступ російських військ, ініційований головнокомандуючим Південно-Західного фронту генералом Брусиловим, призвів до нищівної поразки австрійських військ. Наступ російських військ був несподіваним для противника, удару було завдано у декількох місцях, наступаючі російські війська підтримувалися доволі значними резервами, взаємодія між наступаючими частинами Південно-Західного фронту була майже бездоганною. Всі ці фактори зумовили успіх „Брусиловського прориву”. Десятки тисяч австрійських вояків загинули, близько 350 тисяч їх було захоплено російськими військами у полон, під контроль Брусилова потрапило багато ключових міст Галичини [9. c.275 – 279]. Такого успіху було досягнуто, незважаючи на потужні укріплення австрійських військ, їхнє гарне озброєння та непогану підготовку особового складу австрійських військ [3, c.192 – 193].
У жовтні 1916 р. Павло Скоропадський командував 8-м армійським корпусом. Із середини жовтня до початку грудня того ж року П.П. Скоропадський командував Гвардійським кавалерійським корпусом. Цей корпус успішно обороняв річку Стоход. 22 січня 1917 р. П. Скоропадський був призначений командиром 34-го армійського корпусу. Генерал-ад’ютант Хан Нахічеванський у своєму наказі відзначав: „Розстаючись із доблесним начальником 1-ої Гвардійської кавалерійської дивізії, прошу генерала Скоропадського прийняти від імені служби найсердечніше подяку та найкращі побажання подальших успіхів на новому бойовому терені як від мене, так і від усього Гвардійського кавалерійського корпусу” [1, c.45].

З’єднання 34-го армійського корпусу складалися здебільшого з українців. Українізовано цей корпус було за наказом генерала Лавра Корнилова ще протягом серпня - жовтня 1916 року. Корпус нараховував близько 60 тис. вояків і складався з двох дивізій (4 полки). Штаб корпусу розташовувався у Білій Церкві [4, c.1068]. Корпус відзначався високими бойовими якостями, що проявилося під час боїв у Галичині ще до того, як Павло Петрович обійняв посаду його командира [5, c.379].

Під час революційних подій 1917 року високий бойовий дух тримали лише українізовані військові частини, зокрема, 34-й армійський корпус на чолі зі Скоропадським. З-поміж величезного царського війська на австро-російському фронті цим могли ще похвалитися лише окремі військові частини: 56-а дивізія 8-ї армії та дві козачі дивізії полковника В. Павленка. Після масової втечі російських військ українські частини Скоропадського фактично тримали фронт, що відзначав і головнокомандувач російської армії генерал Лавр Корнілов, який назвав корпус Скоропадського найкращим військовим підрозділом [6, c.9].

Після зречення імператора Миколи ІІ Романова, якому присягав П. Скоропадський, він міг під приводом втрати присяги залишити фронт, як це зробило багато офіцерів і солдатів колишньої царської армії. Але оскільки Росія (і щойно створена Українська Народна республіка) все ще перебувала у стані війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною, Павло Петрович залишився на фронті. У серпні 1917 року вище російське командування вирішило повністю українізувати корпус Скоропадського, також перейменувати це військове з’єднання з 34-го армійського корпусу на І-й Український корпус. Окрім того, що ситуація на фронті була майже катастрофічною, становище всередині корпусу у цей час було дуже складним. Офіцери весь час тепер змушені були стикатися з політичними комісарами та солдатськими комітетами, які фактично саботували вказівки командування. У цей час Павло Скоропадський докладає чималих зусиль для того, щоб зміцнити боєздатність підпорядкованих йому частин, уберегти їх від морального розкладу, спричиненого деструктивними діями більшовицьких агітаторів та емісарів інших ліворадикальних партій. П. Скоропадський зміг впоратися з цим завданням, оскільки, як відзначає О.П. Отт-Скоропадська”, мав „природний авторитет та повагу серед загалу”. Ситуація у корпусі Скоропадського була набагато кращою, ніж в інших корпусах. [5, c.380 - 382]

Становище на фронті у цей час було критичним. Генерали Корнілов і Брусилов організували влітку 1917 р. останній великий наступ російських військ. У липні цього року війська Південно-Західного фронту досягли часткових успіхів на львівському напрямку, однак незабаром австрійці оговтались і змогли спинити російський наступ. Фактично російські війська вичерпали усі свої резерви [9, c.385].

У своїх мемуарах Павло Скоропадський згадував, що на цьому завершальному етапі війни не бажали воювати як солдати, так і офіцери. Коли корпусу генерала Скоропадського потрібно було вести наступ на складній ділянці фронту – у районі Обренчовського лісу, то три із чотирьох дивізій корпусу - 104-а, 153-а та 19-а Сибірська відмовилися йти у бій. Лише бійці 23-ї дивізії були готові йти в наступ. Вояки ж інших дивізій (що, цікаво, це були як солдати, так і офіцери) стверджували, що ця атака буде занадто небезпечною, важкою, а тому скликали численні мітинги, на яких висловлювали в агресивній формі своє небажання йти в бій. Вони ображали Павла Скоропадського та інших генералів і вищих офіцерів корпусу, погрожували їм, коли Скоропадський та його помічники намагалися вмовити бійців продовжувати бойові дії. У бойових частинах процвітало пияцтво [8, c.58].

Утім, така ситуація була ще не найгіршою. У деяких, остаточно деморалізованих більшовицькою пропагандою частинах траплялися випадки вбивств солдатами своїх офіцерів і генералів. Більшовицькі агітатори часто нацьковували солдатів на своїх командирів, нав’язуючи воякам стереотипний образ „контрреволюційного генерала – класового ворога” [3, c.324 - 325].

Павло Скоропадський болісно ставився до процесів розкладу своїх військ, особливо якщо вони прикривалися гучними гаслами, наприклад – українізації війська. У листі до генерал-квартирмейстера штабу Південно – Західного фронту М. Раттеля генерал Скоропадський писав: „Особисто і генералу Гутору, й поручику Скрипчинському я говорив, що, звичайно, нічого не маю проти українізації, тобто, щоб до мене прийшли люди, які перейняті ідеєю українства, були б добрими бійцями, а не різна потолоч (дезертири і т.ін.), які, прикриваючись різними вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника – німця” [7, c.36].

Павло Скоропадський вважав, що створення окремих українських частин буде згубним для боєздатності військ. На думку генерала Скоропадського, подібне переформування військових частин безпосередньо на бойових позиціях – під ворожим вогнем – остаточно дезорганізує і так слабке вже військо. П.П. Скоропадський на пропозиції деяких українських офіцерів, зокрема й згаданого вже поручика Скрипчинського, відповідав, що зможе вжити подібних заходів лише з санкції вищого командування [8, c.57 - 58].

Після лютневої революції 1917 року у військовому відношенні корпус Скоропадського підпорядковувався Тимчасовому урядові О. Керенського, але постачанням його займалися відповідні служби Української Народної республіки. Керівники Української Центральної Ради не довіряли Скоропадському, а тому нехтували нормальним постачанням його корпусу. У листопаді 1917 року І-й Український корпус почав розкладатися: передусім під впливом агітаторів з інших військових частин. Можливо, ситуацію могло врятувати відправлення корпуса на фронт, оскільки тоді б солдати мали менше вільного часу для того, щоб слухати красиві розповіді більшовицьких „ораторів” про майбутнє щасливе життя у „комуні” [5, c.382]. Павло Скоропадський, наскільки міг, намагався навчити військовій справі новоприбулих солдатів й офіцерів, змусити їх перейматися нагальними фронтовими проблемами, а не ідеями „соціальної справедливості” [7, c.39].

Врешті-решт генералу Скоропадському таки вдалося змусити свої війська наступати. Бойові дії точилися в дуже важких умовах. Комісари, які намагалися керувати армією, не могли впоратися зі своїми обов’язками, внаслідок чого українські війська зазнали ряду поразок. Утім, війська Скоропадського гідно повели себе у цих боях, особливо відзначилася 104-а дивізія генерала Гандзюка, яка брала участь у жорстоких боях біля села Хмелівки. Зразу ж після цього військам Скоропадського довелося витримати дуже важкий бій під Лясковцями. Тут відзначилися частини Туркестанської дивізії, два полки якої під командуванням полковника Нотбека були передані у відання П.П. Скоропадського. Генерал Скоропадський навів у військах дисципліну, наказавши стратити кількох дезертирів і саботажників [8, c.65 - 71].

Наказ про ведення корпусом подальших бойових дій був, однак у цей час мала місце загроза захоплення Києва повністю збільшовизованим ІІ-м гвардійським корпусом. Бійці цього корпусу, керовані відомою революціонеркою Євгенією Бош, прямували на допомогу повсталим робітникам і солдатам Києва. Тому Скоропадський, прагнучи захистити столицю України, пішов на порушення наказу і послав свій корпус на перехоплення „червоних” гвардійців. Під Козятином за наказом П. Скоропадського ІІ-й гвардійський корпус було роззброєно, а вояків цієї частини відправлено до Росії. Можна стверджувати. що саме це зберегло владу Центральній Раді [1, c.46 - 47].
Однак її керівники не виявили вдячності, вони весь час тиснули на генерала Скоропадського, а тому змусили його подати у відставку [5, c.383]. До цього Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради призначив Павла Скоропадського командувачем Західного фронту Армії УНР. Однак коли 18 грудня 1917 року Генеральний секретар військових справ Симон Петлюра подав у відставку, його наступник – виконуючий обов’язки секретаря Микола Порш виступив проти регулярного війська. Корпус було позбавлено постачання. 13 січня 1918 року Павло Скоропадський був змушений піти у відставку, доручивши командування корпусом генерал-майору Якову Гандзюку. Незабаром корпус було розпущено [4, c.1068].

Дослідивши діяльність Павла Скоропадського під час Першої світової війни, можемо стверджувати, що саме тоді відбулося його остаточне формування як командира, як лідера. Під час Першої світової війни П.П. Скоропадський швидко пройшов по кар’єрних щаблях, ставши генерал-лейтенантом. Утім, важливіше те, що за короткий проміжок часу він отримував під своє командування дедалі більші військові з’єднання, а у 1917 р. вже командував однією з найбільших військових одиниць – армійським корпусом. Управління таким величезним людським ресурсом вимагало неабияких лідерських якостей, особливо ж після лютневої революції, коли довелося вести не лише протистояння з явним ворогом, але й упереджувати деструктивні дії ліворадикальних сил, які активно діяли у військах. У таких важких умовах Павло Скоропадський формувався як лідер, як вождь. Розглядаючи П. Скоропадського як державного діяча, як Гетьмана, ми не зрозуміємо його дій, якщо не постежимо його життя та діяльність у попередній період, особливо ж, на нашу думку, під час Першої світової війни.

Бібліографічні посилання:
  1. Горєлов В. Військова діяльність П.П. Скоропадського (1886 – 1917 рр.) // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського (1873 – 1945). – К.: „Академпрес”, 1993.
  2. История Первой мировой войны: 1914 – 1918. В двух томах. Том 1. – М.: „Наука”, 1975.
  3. История Первой мировой войны: 1914 – 1918. В двух томах. Том 2. – М.: „Наука”, 1975.
  4. Кравцевич Володимир. Гетьман Павло Скоропадський // Україна – козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах. К.: „Емма”, 2004.
  5. Отт-Скоропадська Олена. Остання з роду Скоропадських. – Львів: „Літопис”, 2004.
  6. Пилипенко Іван. Останній гетьман України // За вільну Україну. – 26.04.2007.
  7. Реєнт Олександр. Павло Скоропадський. – К.: Видавничий Дім „Альтернативи”, 2003.
  8. Скоропадський Павло. Спогади. – К.: НАН України, 1995.
  9. Уткин А.Н. І мировая война. – М.: „Алгоритм”, 2001.

Автор - Євген Костюк – науковий співробітник Музею гетьманства


http://sgdu.in.ua/?p=108

Категория: Мои статьи | Добавил: getmanps (25.11.2008)
Просмотров: 3854 | Комментарии: 8 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: